Історія - Сайт Християнської Церкви "Світло для світу", м. Хмельницький, Україна
Як зерно гірчичне Печать
Автор: Силивоненко Дмитро   
07.12.2008 18:37
Свій початок наша церква бере в далекому 1946. Тоді на Заріччі, в убогій хатині, почала збиратися невелика групка людей яких обєднувала одна ціль – щиро служити Богу. Це була сім’я В’язовецьких та Дмитро Єгорович з матір’ю. Постійного служителя чи старшого брата вони ще не мали. Час від часу їх відвідував Пиндичук Дмитро Павлович, даючи поради і навчаючи правильному життю по Слову Божому.

В одне з чергових служінь – згадує Дмитро Єгорович, до нас на Заріччя прийшов Думанський Віктор Антонович, він нам розповів хто він і звідки, і як їх вся сімя була вивезена до Казахстану, тому що вони були Польського віровизнання. Розповів, що мати його віруюча, і в них велика сімя, навіть місце, де вони проживають називається Хутір Думанських. На наступне служіння Віктор привів свого рідного брата Домініка, ми його потім стали називати просто Демян. Потім прийшла Емілія – рідна сестра Віктора, далі він став ходити з своєю дружиною Емілією Андріївною. Так наша, на той час невелика, церква почала збільшуватись. Я мушу зауважити що, всі Думанські, від малого до великого ходили до костьолу, і вважали себе в якійсь мірі віруючими. Та прийшовши в нашу молоду церкву, з проповіді почувши, що можна робити, а що ні – вони покаялись перед Богом. Цій великій сімї потрібно віддати належне – вони всі чудово співали, і псалми, які вони виконували, лунали прекрасно.

За всю зиму 47го року до нас приєдналося ще три сімї. Так ми зростали, і Дух Святий працював над нами. Часто нас відвідував брат Дмитро Павлович, який приймав сповіді і проводив причастя. А церква, народжена в Дусі Святому росла та збільшувалась.

І ось настав квітень 1947 року. Наші хуторянські друзі запросили нас на Пасху до себе, на так званий Хутір Думанських, де і по сьогоднішній день ми маємо богослужіння. Щоправда, ми не знали, де він знаходиться, хоч і жили в місті. Та по розповідям наших друзів ми пішли шукати. Йдучи зораним полем, ми почули, що хтось свистить і махає нам рукою, то був син Емілії Антонівної – Валентин Сівець.

І ось ми на хуторі, нас зустрічають, обіймають, радіють нашому приходу. Усі з радісними обличчями, адже свято яке – Воскресіння Христове, запросили до хати і почалось зібрання, причому святкове. Співаємо тричі Христос Воскрес, на очах людей зявляються сльози, усі радіють і плачуть – Христос Воістину Воскрес і через Його смерть і воскресіння ми отримали спасіння від вічної загибелі. Наші друзі співали польські пісні, які раніше вони співали в костьолі, ми їм намагалися підспівувати і братерська атмосфера єдності та любові наповнювала всіх нас.

Служіння завжди призначалось на час, а розходились часто бувало за північ. Додому чомусь ніхто на квапився йти, намагались більше помолитись, поспівати в Славу Господа. А додому добирались лише пішки. Якщо зібрання на Заріччі – хуторяни йдуть пішки, якщо на хуторі - ми йдемо пішки кожен до свого помешкання, а в ранці на роботу, та ніхто не відчував втоми, тому що горіла перша любов.

Брат Дмитро Пиндичук, який тоді піклувався над нами як служитель, розповів Старокостянтинівським друзям, що в місті Проскурові зявилась Церква Христова. З того часу вони нас стали відвідувати, брат Щурів, його син Анатолій, брат Іван Кухарський, єпископ Володимир Бернацький та інші. Ці брати багато працювали для нас, точніше Господь працював через них.

Життя йшло своїм плином, так пройшов 47 та 48 рік.


Хатина на Заріччі в якій з 1946 почала своє існування церква Християн Віри Євангельської м.Хмельницького (фото Колосниченко Миколи)